Маніфестуймося

Моя маска для лиця то мій талант, слухай
Ховатись за одвірками історії це жах, муки
Кожному своє, скажу вам так
Комусь нічо,
Комусь баласт,
Ну а комусь – талант бути.

У кожного є маска своя
Брудне за нею личко твоє
Ніхто не хоче бачить правду на лиці, добре?

Але те, що ти ховаєш там, не моя справа взагалі.
Приколи в мене є свої,
Я просто записав думки і вуаля, готовий вірш
Його читати я тепер буду
Насамоті та у пітьмі
Лишень собі
Будуть за свідків цьому лиш зірки.

Міняти риму вже пора
Цього вірша
Я відчуваю нових слів бажання
Докластися сюди також
Бо нудно, трясця, стало

Моя маска це талан
Бо мені поталанило
Знати, що я є емпат
Слові ці я пишу щодня
Собі, щоб не забути.
Не втратить щоби адекватність мрій
Та своїх дій
Щоби нестися до мети нестримно
Щоб розуміти ті тексти
Які пишу я регулярно від душі
Неначе пре як бронепоїзд він
Так само я
Не те що ти
Працюю я невпинно
Як Ічіґо, борю усіх
Моя тисячолітня кровна битва
Щоб вберегти собі близьких
Та близькі у мене тільки син та жінка
Також я маю довгий список мрій
То ж захищатиму з усіх я сил
Усе, що я вже маю
Й нехай, здається, маю не багацько я
Та се скарби, вважаю.

Нова робота

Працюю цьогоріч невпинно,
Без вихідних та відпустки,
За робочим столом щогодинно,
Та мені до вподоби це місце.
Робота тут теж мені до вподоби,
Хоч часом кортить і поспати,
Але я все ж продовжую наполегливо,
Й сумлінно на ній працювати.

Цьогоріч, працюю в посольстві,
Й полягає робота моя в тім,
Щоб відповідати мені на відмінні листи,
Котрі надіслали нам дивні відлюдники,
З іменами, що влучно записані,
У розділі посольства, вебсайту нашого.

Щоб потрапити туди
Потрібно ввести вам сумлінно
В браузері
Посилання ось це:
H
T
T
P
S
Двокрапка
Похила риска
Похила риска
W
W
W
Крапка
D
P
S
Крапка
Com
Крапка
Ua
Похила риска
Транслітом написані декілька слів українських,
Ось ці слова:
“Список поетів по темі
Там ви знайдете”
Після них знову крапка
Та літери H
T
M
L

Перейшовши за посиланням цим
Потрапите ви на сторінку
Зі списками мертвих поетів
Бо цьогоріч працюю я тут,
У Посольстві Мертвих Поетів,
Dead Poets Society
Щоб абревіатуру із посилання
Зрозумілою зробити.
Таке ось
Якесь.

An ongoing battle

The absence of feeling alive is killing me, quietly
Longing to be true to myself, flooding my consciousness
It is too much to bear in my damaged mind, I must confess
This fear slowly erodes my will to live, it is a harsh duress

But I refuse to believe I am alone in this war of mine
I will not surrender, I will keep fighting for my own shine
Though it is the only thought that is still keeping me alive
The feeling of not being me, it is a battle I strive to survive

My subconscious is my foe, using my fears as a sword
But I will not give in, I will stay strong, I will not be ignored
I know I am not alone in this struggle, I will find my way
To be the person I truly am, come what may

But I refuse to believe I am alone in this war of mine
I will not surrender, I will keep fighting for my own shine
Though it is still the only thought that is still keeping me alive
The feeling of not being me, it is a battle I still strive to survive

I will break free from this cage, find my own voice
Embrace my true self, make my own choice
No more fears holding me back, I will be strong
And write my own life, all along

I do believe I am not alone in this war of mine
I will not surrender, I am still fighting for my own shine
Though it is the only thought that does keep me alive
The feeling of not being me
It is the only battle that I will survive.

Existentia

In the times when there were no rains,
Because they were not yet invented,
A little red spot has found itself to exist,
On the Creator’s white garment,
Amidst the unfolding of the existence itself,
In a debated reality.

A small crimson-red spot
Formed to look like a planet itself,
Fervently pondered the reason for its existence,
Alas for us, the readers,
And especially for that little spot,
Red as a planet, and full of curiosity,
Before it could voice its purpose for being alive,
The Creator of both garments and existence itself,
In that particular reality at least,
Happened to invent the washing machines.

So after an hour of being quite naked,
That god-like being emerged
In spotless clothing,
As clean and pure as new.

Thus, the little spot,
Once crimson-red,
And planet-like,
Inquisitive enough
To be interested in the reasons for its existence,
The one we sought to know,
And discover the meaning it is alive,
Ceased to be.

The scent of alpine meadows wafted by,
Seeking purpose in the existence of alpine-scented washing powder,
In a reality devoid of Alps,
Devoid of meadows,
Mountains,
And words to describe them all.

But that is the story for another time,
As for today,
We mourn crimson-red,
Planet-like,
Little spot
That ceased to exist
During its very creation.

Заколот думок

У моїй голові не пусто взагалі,
Там завжди рух,
Доторки рук,
До сердець пальця́ми,
Ніжно днями,
Знаходжу шляхи до своєї панни.

Кожного разу коли ти
Блукаєш у моїй голові,
У свідомості зачинає рухатись гніт,
You are always the one I would love to meet.

Там спалахують шини,
Думки встають,
Нема їм спочину,
До бою йдуть,
Заколот ідей
Влаштовують знов,
Кожного разу з тобою кипить мені кров,
Ідеї влаштовують бунт,
Не зникне поезій свідомості спрут,
Мацаками своїми виловлює з бруду
Ґрунт,
Це база,
Почуття до тебе мої як цемент,
Ти назавжди моя кохана,
Найкраща панна.

Безкраї небокраї
Заполонили думок моїх зграї,
Водограї думок
Уномежливлюють пошуки часу,
Мені
Вільну секунду знайти
Так важко тебе коли
Поруч себе знаходжу вночі.

Мені важчає кожного разу писати вірші,
Бо зосереджений я на тобі,
Й навіть якщо ти не в ній,
Не в голові моїй,
Я житиму в твоїм сні,
Знайду собі місце у підсвідомості твоїй,
Далебі, я житиму там,
Житиму там я rent-free.

Я поглинатиму натхнення днями,
Писатиму вірші, звісно ж, ночами,
Найкраще місце для життя
Це завжди у твоїх руках й очах,
Вважаю.

Дім

Я не плекаю надії
Вернутись додому колись,
Мою домівку вкрало диких звірів
Алкоголізм чийсь.
Навіщо ж мені
Лілеяти мрію
Повернутися в рідний дім,
Якщо він давно вже зруйнований,
Тим,
Хто батьком звався моїм.
З одного боку гіллє-руки кацапів
Простягаються по вкраїні моїй,
З іншого ж метастази алкоголізму
Заполоняють дитинства дім мій.
Все що я хочу насправді
Жити життя своє
Й повертатися мати куди
Та й усе.
Втім,
Допоки не буде такого,
Все що маю це люди,
Біля них завжди мій дім.
І на цій ось журливій
Для когось
Ноті,
Вмикаю Один У Каное,
Для фону.
Лунає щось навдивовижу знайоме, –
У мене немає дому.

Небесна Мішанина

Мій біль в міжребер’ї is crazy tonight
It’s so fucking painful, повір мені, Глянь, Навколо все дивне, I can’t cope with this
Anymore,
I need more,
Мені треба жить.
Я мрію щоб Сонце світило нам
Осяяло день та brought us to life
Одночасно із тим я не люблю його
Мені ближче moonlight
Закоханий в night
Завжди я був із дитинства свого,
Любив я ночами дивитись в вікно,
Рахувати зірки та шукати сузір’я,
Stargazing is my thing, you know і ось знов,
Шукаю тебе в нічнім небі,
Дивлюсь на зірки,
Щоб побачить тебе,
Щоб із серцем зустрітись твоїм,
Закохатись щоб знов,
To fall in love,
I want to deepdive in this love of ours,
To keep getting deeper,
And deeper,
And even deeper,
As long as my lungs doesn’t fail my life,
I will swim in this ocean of love, between all the stars
I will search for your eyes,
And once наші погляди пересікуться
Вночі
Кольору блакиті океанських глибин,
Тьмяному,
Сонце засяє нам знову удень,
Щоб не згубились ми вкотре,
Бо ж тільки знайшлися,
Ми знову ми,
We are who we are,
We are deeply in love,
With this sky.

Навіщосьщось

Поки ти граєшся в піжмурки з долею
Спогад із пам’яті велетня стих,
Й навіть якщо ти будеш в невагомості,
Ефект смерті твоєї натисне на тебе

Так,
Як ніколи раніше не тис.
Ти ділиш життя, множиш літери,
Схрещення букв у слова,
Слів у речення,
Речень у щось із прихованим,
А,
Інколи навіть не дуже,
Як чесним бути, схованим
Сенсом чийогось буття,
Вдало вдається тобі,
Та, насправді, не дуже
Завжди. Зажди,
Невже й досі не віриш ти?
Ти справді не віриш у вітер?

Творець пекла поради спитав:
“Як катувати поетів?”
Сказав,
А ти йому відповіда:
“Скажу я се лиш раз
Швиденько
Коротко і,
В принципі,
Тихенько.
Сподіваюсь, ти, чортяко,
Все почуєш, усвідомиш, опрацюєш,
Та у пам’яті назавжди закарбуєш.
Один!
Квартири-катівні,
Два!
Будинки-мурашники,
Три!
Міста-людожери,
Чотири!
Життє моє-його-чиєсь-твоє
На вістрі ручки
Засохло у чорнила чорного
Краплині навіки віків”
А він
Каже тобі на се швидко й упевнено,
Й на диво знервовано:
“Нічого,
Трясця,
Я не зрозумів.
Але
Приховати не зможу цікавість сю,
Бо се є цікаво
Сказав те що ти,
То й запам’ятаю я справді,
Обов’язково,
А як усвідомлю,
Врешті-решт, колись
То й застосую,
Описане зверху тобою
Все се,
Мабуть, проти тебе таки
Ти ж розумієш без,
Сподіваюсь,
Образ,
Старий друже”
Відповідаєш:
“Звісно ж я се розумію,
Чортяко,
Голо-вогненно-задий,
Розумію я се й не засуджую
Я тебе.
Тепер йди
Куди йшов,
Піду і я,
Бувай,
Бо щось болить мені моя голова
Чи, можливо
Й душа”

Залізничний дім

Усе життя моє се
В електричці далека поїздка,
Тривала подорож звідкись-кудись,
Нескінченний потяг схилених, чужих-моїх голів,
І на кожен спекотний день, у цім потязі мрій, віконечко
Завжди закрите,
Дує ж.
Комусь завжди дує,
Кому – невідомо,
Та ніколи не мені, ніколи мені
Думати винних шукати у цім,
Десь у вагоні тім, у котрім вже не
Я кудись їду, а він
Той, хто украв мій дім.
Напрямку я вже не знайду, ні.
Судячи з цяточки чорночервоної,
Котра вільно-повільно по мапі повзе,
Коліями залізничними, поїзду цім залишилось не довго,
А довго дуже,
Їхати в точку кінцеву призначення дум моїх.
Пишу на папері пом’ятому я, як ноти,
Слова ці,
Адресую тобі-собі їх,
До біса їх всіх.
Вірша в пустоту, як зв’язку палки у телефоні моїм,
З’являться,
Палко опублікую в свій блог,
На котрий цей всесвіт давно наклав невідомий мені блок,
Щоб тільки я там писав,
У потягах,
Й тільки я там читав, невідомі
Нікому вірші удосвіта.
Перейду-но я в інший вагон, тут в футбола
День із Ніччю Сонцем грають,
А страждає лице моє, засмаги від,
Все ніяк не завершиться матч
Цей між ними
Й так знають усі-ті-хто-я, що Місяць в нім вирішального
Гола в життя доб’є моє.
Я мрію померти,
Вночі
Під зоряним небом рідного
Небосхильного краю,
Непосильним вістря краєм пройти
Із життя в нежиття,
А не від ворожого себе сконати у потязі цім, втім
Можливо й не згину я
Зовсім ніколи
Принаймні, допоки шляхами доріг залізничних
Цей потяг життя моє котить,
Й, курвить мене це, чи ні
Та я, мабуть, знову собі перебільшив щось,
Для дебіла гіпербола це була,
Як і завжди, зажди,
Скажу я собі, та спинюся умить, й опинюся у тім
Же знайомо-злощасним залізнім звірі,
Котрий лине дорогами сталі у дім,
Місце спокою мого, теперішнього.

Перша завірюха

Вона образилась на мій сніг,
Що випав вчора зранку.
Це грудень, власне,
Тому і дивного немає ніц у цім,
Та все ж, образилась вона.
Знічев’я, пообіді.
“Та це ж красиво було”, –
Кажу я,
– “Це так прекрасно, уяви, кохано:
Хтонічна темінь в небесах дірявиться зірками,
Й Місяць, котрий завжди там,
Пощасливішав зразу ж,
Й сніжинки, ніжно,
Бамць, на носик,
Бамць, у серце,
І ось, уже навколо перша завірюха.
А ти в це віриш
Щиро,
Й душею ринеш у танок із ними,
Ну ось, тепер усі ми в танці,
Ось, такі вони, – мої грудневі ночі”.
Та ти образилась чомусь
Мабуть тому, що ти не розділяєш мого захвату усім цим,
Мабуть, тому що любиш більше літо,
На що я, звісно, не ображусь,
Та я люблю все ж більше зиму,
Бо це ж казково справді.