Заповіт вогню

Мене не ховайте на пристані
Не ховайте у горах
Полях й териконах
Могилу мою не відвідати б
Не закопуйте в землю понуру мене
Під чорноземом старечею кров’ю окропленим
Й сумними слізьми политим
У забутій землі місцевих цвинтарів
Не ховайте мене.

Пишу цей доробок прощальний я
Неначе до цього мій хист
Надихнувшись я творами Алана Ґрінзберга
Й заповітом величного нашого Кобзаря
Майстра дум та пера митця

Натхненням всього лиш якогось мене осяяло
Звичайного життям прохожого псевдо-творця.

Тож прошу я в рядках ось цих
Мене не ховати,
Як зверху описано,
У коханій мені Українській землі
Натомість спалити прошу мене
Знищити будь-які залишки мого Я
На нашій планеті Земля.

Я вимагаю кремації
Перетворення в попіл бездиханного мого Я
Щоб не вдалося мені при потойбічній свідомости
Дістатись до нашого праОтця
Адже не маю нічого хорошого
Слів хороших у мене нема для Творця.

Вдячний я лиш за дітей своїх
Та не йому, а коханій своїй,
А за своє життя лиш собі.

Тож кремуйте мене удосвіта
Й роздмухайте знову полум’я
Колишнього мого буття
Десь біля берегу океанського
В горах
Вдячним тоді вам усім буду я.

безкінечність чужих тіней

блукаючи у напівтемряві
містами чужих мрійливих надій
повільно рухаючись поміж будинків
вдивлявся в чужу далечінь

а у опівнічно-осяяних вікнах
самотніми тінями рухався гнів
та я
завбачливо прихопив із собою
кілька білосніжно-ніжних чистих листків

щоб їх безсоромно я використав
щоб я описав із десяток чужих
бережливо моєю уявою вигаданих
життів

і ось
дістаю я блокнота свого
розкриваю й тримаю у нім
нічим не закріплені білі листки
щоб не розлетілись вони
немов вільні та дикі птахи

немов місце насправді не тут їм
бо мріють злетіти й втікти
а я біля себе тримаю
поганець
за що мені думка ця взагалі

навколо мільйони у вікнах
тіней чужих життів
а я на дворі такий один
незмірно за відчуттями довго
сам із собою на самоті
так наче навіть самотніше
мені.

Причал

Масні води місцевої річки
Повні гарячих відходів простої води
З тієї ж річки
Що вдало виконали завдання своє
На місцевій ТЕС
З охолодження виробництва тепла

Ніжно омивали їй литки
Поки я опускався руками до плитки
Щоб всістись поряд неї
На причалі місцевої річки

Спостерігаючи поділ небес
На хмарні шматки чужих мрій
Щоб виднішим нам був
Рух повільний тіл небесних

Подумав собі мимоволі
Що все це навдивовижу приємно
Торкаючись твоїх я рук

І ось, сидимо на причалі
Удвох ми на плитці
Ніжно торкаюсь твоєї я литки
Під водою місцевої річки

Поки моя рука твоє плече трима
Твоя голова на плечі моїм
Відпочинку шука
Та я і не проти

Я також вважаю, що у обіймах приємніше жити таке життя
Буремне та повне змінних буття
Сидячи ввечері вдвох
У обіймах
Біля місцевої річки

Не запитуючи себе про сенси життя
А просто хапаючи мить за хвоста
Щоб утриматись вдвох на плаву
В океанах питань про буття
Біля вод місцевої річки
Котрі мають завдання своє

Як і ти
Як і я

Та поки виконують води завдання
Віддамося ми краще в обійми кохання
Ніжно дивлячись на відображення всесвіту
У спокійних водах місцевої річки

Утримуючи одне одного на місці
Щоб не відлетіли у мрій небеса
А продовжили жити ту мить
У котрій у обіймах ми вдвох
На причалі місцевої річки

Знайшли особистий сенс
Для існування цієї конкретної миті

І, я вважаю,
Що варто віддатися їй сповна,

Що ми і зробимо
Не завершивши цього вірша.

Нічне життя

В цю посвячену місячним сяйвом ніч,
Я хотів би сказати тобі одну річ,
Я хотів би донести тобі той факт,
Що як тільки міняється осінню літо,
Приємним одразу стає повітря,
І бути вночі на вулиці – кайф,
Сподіваюся, нам думається у такт.

Місяць дарує нам Сонячний блиск,
Симфонія тиші під ним луна,
У людських серцях сплітаються мрії
Й у кожнім серці надія співа.
У ці нічні години ми вільні та вірні,
Мріям своїм погодинно,
Тож нехай кожна ніч буде чарівна.

Нас підтримає в ночі сяйво зірок,
І місячне світло в очах відблисне,
Разом ми, що головним є,
Під місячно-сонячним блиском.

Щоночі холоне нам дихання,
Спірно
Що не захочеш щоночі ти,
Як і я,
Сплітатися пальцями рук
Ніжно
У спільне щасливе буття.

Тож нумо разом, у мрійливім коханні
Сплетені пальцями
В невпиннім бажанні
Мріяти, що
Кращим прийдешній день буде,
Адже, ось-ось він настане,
Й сонячним сяйвом,
Вкотре,
Денне життя оживе.

28:42

Через 28 годин
Загинемо всі,
Ми.
А через 42 хвилини
Воскреснемо знову.

Як померти тим, хто не живе?
Як жити тим, хто мертвий?

Не дай мені піти,
Не дай загубитись в собі.
Нехай минає час,
Бездиханна доля майбуття,
Та я досі тут,
Творючи нові світи.
Не дай мені покинути свій власний,
Бо серцебиття моє все ще активне,
Ще б’ється воля до життя у нім.

Через 28 годин
Ми вже не будемо,
Ми.

Але ми воскреснемо,
Живими та дихаючими,
Щасливими та стомленими,
Та все таки – знову народимось
У цьому ми світі
Новими.

Так дай мені плисти
Рікою буття,
Заглядаючись у майбуття,
Й не забуваючи минуле.
Бо смерть – се лиш мить,
Хвиля, котру ми стрічаєм до вічности шляхом,
А життя – подорож
По можливостей безкінечности.

Віра у власне сяйво

Пусто завжди там, де я,
Навколо мене, на жаль, пітьма,
Всередині серце,
Адже істота жива,
Та у нім, на жаль, мерзлота.

Інколи навіть буваю – Я,
Сміло кажу “право керма!”,
Та звертаю, зазвичай, я не туди,
Оманлива воля моя.

Римую завершуючи рядки
На літеру “я”,
Чомусь так вказала лінь моя,
Сьогодні, чомусь, наді мною гору взяла,
Клята вона,
Та лінь моя.

Та в глибині душі, як чарівна зоря,
Тліє віра у себе, сяйво нового дня,
Вона зігріває, вдихає життя,
Й кожен день дає сил,
Йти до кінця.

Кожного дня се сяйво луна,
Зсередини мене,
Хоч я й не помітно мені,
Сплетіння снів та реальності днів,
Де сни та реальність життя разом спліта,
Сяє зсередини мене немов новонароджена зоря.

Тож нехай душа й надалі співа,
Знаходячи нові сенси,
Й навіть якщо я вважаю,
Що навколо мене завжди пітьма,
Нехай я й надалі осяю комусь життя,
Своїм власним Я,
Допоки завдання моє
Й надалі давати душі своїй нові мотиви для співу.

О, Параноє!

Моя рожево-ока параноє
Ночами
Власними руками
Руйнує уподобані всіма світи
Й скажу я прямо,
Се правильно вона,
Ти заслужив,
Ти заслужив.

А моя муза, ніжно-малинова,
Творить нові реальности та дні,
Що б ти хотів побачити,
Із легкістю створить вона,
Бо всесильною є ця богиня,
Єдина муза.

Й чорноокі мрії
Покидають свої улюблені схили,
Шукаючи скелі життя,
Й реальности риф,
Розбиваються всі
Щоправда, смертельно далеко не всі.
Та знищені мрії – се трішки гірше,
Се факт,
Його важко сприйняти,
Погодьтесь,
Він тисне болюче власним буттям,
Та факт, все ж, се ствердний,
То ж змирімося й ми із ним,
Інакше не вийде.

Чітке баченн(Я)

Занадто часто бачу цей світ
Чітким напрочуд
Кортить заплющити очі
До того ж плачу щоночі

Бо наші мрії не вічні
Поглянь увічі
Особисті тюрми довічні
Не думай двічі

Кортить заплющити очі
Та не навічно
Мій зосередився погляд
Я зазирнув у вічність

Не бачу сенсу картати себе щоночі
Я бачу істину цю
До того ж чітко напрочуд.

Ні, за кермо я не сяду
До раю рано
На пасажирське упаду
Керманич параду

Посеред темряви дивлюсь у вічність ночі
Гучність побільше та не занадто
Щоб не оглухнути передчасно

В салоні музика з настроєм грає
Дорога далека, нас це не спиняє
Рушаймо вперед ми цієї ночі
Допоки не заплющать зорі свої очі
Й допоки пальне не скінчиться
Повільно долаємо шлях ми невпинно
Аж поки не спинимось там де нам бути повинно
Тільки тоді нам буде спокійно

Свобода та меч

Інколи хочеться жити,
А інколи смерти,
Та це вже щось інше,
Смерть прийде сама,
Вона знає коли,
І не забариться,
Чекай її швидше.

Свобода та меч,
Це бій за життя,
На смерть.
Рано чи пізно,
Добре чи ні,
Та ти знайдеш її,
Смерть у чужому житті.

Потік свідомости моєї,
Шлях знайшов до смерти волі,
Шлях новий,
Небачений раніше,
Шлях до прірви,
Смерть усіх моїх життів.

Кожен день – нове життя,
Кожна секунда його –
Незнаний раніше шлях,
Скоро ти знайдеш його,
Ще трішки і все зрозумієш.

Свобода та меч,
Це бій за життя,
На смерть.
Рано чи пізно,
Добре чи ні,
Та ти знайдеш її,
Смерть у чужому житті.

Усі слова мною сказані,
Й усі, що записані,
Все, що залишиться,
Згорить у вогні.
Раніше, ніж ти.

Тяжіння думок

Народжений під фальшивим небом,
Ри́мами вбивати сміх,
Звичайний хлопчи́на без неба,
Зважніло свій шлях дола́.

Кроки все важчають й важчають,
Адже нотатник у сумці на спині,
Невпинно набира́ ваги,
Ві́ршами, прозою, й також думками
Збільшує його тяжіння до Землі.

Й наче пізнав відчуття свободи,
Та все ще неба боїться,
Куди ж там політ.

Крокує під хмарами вперто,
Шукає брехливу зорю́,
Щоб йти до неї рішуче,
Допоки згоду писатись дають вірші́.

Римований розмір серця,
Накопичує джазовий вміст,
Скоро загра́ йому в вухах оркестри,
Щоб крок пришвидшився як слід.
Та втім,
У вільному просторі хаос таки ще вита́.

Як тільки вуличні вогні,
Замінять Сонце в небосхилі,
Й доповнять дружбою зірки,
Допомагаючи Місяцеві разом світити на кроків сліди,
Песиміст із вірша́ми на спині
Блукать нарешті спинить шлях
Адже в душі пала́ вогонь,
Тому йому він,
Щоб не згас,
Після шляху нелегкого,
Невдалі вірші згодувавши,
З любов’ю роздмуха́.

Й хоч у думках він усе ще закутий,
Віршами у сумці,
Униз до Землі,
Думки його завжди за небокраєм,
Навіть якщо й фальшиві ці хмари,
Їх за описом ви на папері,
Ризикніть відрізни́ть.